Мабуть, або батьки вгадали із іменем для нього, чи то вже саме ім’я сформувало його як особистість, його характер, його життєвий і професійний шлях. А як інакше, адже "Віктор", у перекладі з латинської означає не що інше, як "переможець".
Певний символізм бачиться у тому, що наш сьогоднішній гість – Віктор – якраз із цієї когорти звитяжців і такими ж сміливо можна вважати тих футболістів, котрих він виховав. За своєю суттю, за духом, за характером, за здобутками по праву вважаємо їх переможцями.
11 листопада свій 60-річний ювілей відзначатиме один із найуспішніших тренерів футбольної Івано-Франківщини Віктор Степанович Поптанич. Безперечно, будуть звичні у таких випадках слова подяки і подарунки та дзвінки тих, хто не зможе цього дня бути поруч. Мабуть обов’язково приїдуть привітати свого наставника колишні вихованці. І він щиро радітиме їм та їхнім досягненням, яких добивалися і спільно з ним і завдячуючи йому. Намагатимуться пригадати усі перемоги. А що може бути кращим для наставника, ніж успіхи його учнів. Успіх їх ми як не намагалися, так і не могли злічити.
Усе знову буде урочисто, мабуть як і рівно десять років тому, коли поздоровляти свого тренера прийшла ціла ватага вихованців. Тоді я вперше побачив Віктора Степановича настільки розгубленим, схвильованим і розчуленим, який від несподіванки, здалося, навіть зронив скупу чоловічу сльозу…
Хотілося б, щоб і цього разу все відбувалося відповідно до масштабу та значимості події та урочистості моменту. Звісно, у редакції "Матчу" могли не скористатися приводом, щоб поспілкуватися із іменинником. Попри все, це завжди цікаво. Зустрівшись напередодні спробували згадати все що відбулося, те до чого пряглось і що не збулося. Тоді наш герой був ще не надто обтяжений перед ювілейними клопотами, тому діалог вийшов довгим і ґрунтовним. Сподіваємося і цікавим. Віктор Степанович наче повертався у роки, всеціло віддані футболу, з особливою теплотою розповідав про роботу із дітлахами. Про кожного з них готовий був говорити годинами. Вже саме спілкування видавало у ньому справжнього фахівця своєї справи, професіонала з великої літери. Про щось він говорив свідомо розкриваючи секрети професії. Над окремими епізодами лишень припіднімав завісу, а щось навпаки називав своїми іменами. Певних тем, або ж уникав, або ж просто таємниче відмовчувався. Зрештою, то є його право.
Найголовніше, що вдалося винести для себе особисто із цього спілкування, у чому зайвий раз пересвідчитися (хоча знаю його віддавна) – це почуття обов’язку цієї людини, до речі, властиве, як підмічено, саме Віктором, його відданість справі, фаховість і професійність.
Навіть у найменших дрібницях. А їх, як відомо у футболі не буває. То чи не через це наш сьогоднішній співрозмовник є на сьогодні настільки спішним. Без зайвої скромності із повним правом може себе сміливо таки вважати, адже за нього вже все сказала його праця, його звитяга, а найголовніше – успіхи його вихованців, більшість із яких із тієї самої когорти переможців. То чи може бути інакше, коли їхній наставник Віктор. А це означає – переможець!
- Вікторе Степановичу, усе Ваше життя пов’язане з футболом. Це був свідомий вибір?
- Можете і не повірити одразу, але скажу, що пов’язати себе із футболом мріяв ще із дитинства. Я будь що хотів бути футболістом. До того ж батьки були не проти. Батько, котрому уже 80, і досі активно цікавиться футболом, є палким його прихильником.
- Принаймні на обласному рівні півоборонець Поптанич вважався вправним футболістом…
- Родом я із Переросля. Як переважній більшості сільських хлопців мені бракувало справжньої футбольної школи. Натомість було велике бажання і працелюбність. Доволі несподівано мене, тоді ще 20-річного, тренер Юрій Йосипович Шулятицький запрошував до франківського "Локомотива", команди котра на ту пору сягала чемпіонських вершин у області, здобувала кубки і вдало виступала на республіканській арені. Можливо я б і погодився грати за "залізничників", але сказана із цього приводу батьком фраза: "То тепер, мабуть, ти вдома буватимеш зрідка", якось одразу все змінила. Так моїм вибором стала надвірнянська "Бистриця". Хто знає, як би у подальшому складалася моя футбольна доля, коли б у одному із своїх перших поєдинків за команду я не пошкодив коліно. Травма виявилася складною – розрив хрестоподібної зв’язки. Було накладено 17 швів. І хоча я вилікувався, здавалося, відновився, зміг навіть грати, проте, як тільки-но навантаження ставали трохи більшими, коліно враз розпухало. Тому сподівання про футбол професійного рівня залишилися у мріях… Пропри все, вважаю, що на аматорському рівні чогось таки та і досяг. Загалом у складі надвірнянців я відіграв одинадцять сезонів. Нині гордий із того, що поталанило здобути чимало нагород – виграти кубок та чемпіонат області, а ще – чемпіонат України серед робітничих команд, суперкубок у протистоянні з болгарською командою "Велец"… то був направду зірковий склад, що підібрав тренер Петро Іванович Кушлик. За "Бистрицю" тієї пори виступали колишні франківські спартаківці Володимир Мельниченко, Микола Пристай, Василь Чіх, Сергій Домщиков… Потім я ще нетривалий період виступав за коломийське "Покуття", за кілька інших команд і врешті полишив активні виступи.
- Як стався Ваш перехід у тренери?
- Якось звично. А іншого вибору, мабуть, і не могло бути. Та і не було. Я грав тоді за бурштинський "Енергетик". А ще була там друга команда, котра називалася "Домобудівник". Наставником у "енергетиків" працював Юрій Семенович Шайкін. Він попросив мене йому допомагати. Я прийняв команду, коли вона йшла у таблиці шостою, а фінішували ми у підсумку на 2-ій позиції. Чемпіонів – калуський "Хімік", який тоді тренував Борис Сергійович Пазухін, нам наздогнати не вдалося. Але "срібло" для тієї команди було успіхом. Це було, здається, у 1995-му. Після того довелося працювати у Рожнятові. То була команда "ІФА". Цікавим був сам проект, хорошими були керівники, яким я допомагав це втілювати.. Так ось я і опинився на тренерському шляху.
- Наскільки відомо, у той час Ви вже працювали тренером-викладачем у ДЮСШ "Прикарпаття". Як вдалося туди потрапити?
- Спочатку я трудився у івано-франківській ЗОШ №13. У ДЮСШ "Прикарпаття" потрапив із подачі Бориса Сергійовича Пазухіна. Він хотів, щоб я працював у їхньому колективі і особисто просив про це тодішнього очільника ФК Анатолія Ревуцького. Чи надто прагнув цього я сам? Та мабуть, що так. ЦЕ був крок до вдосконалення і виклик. Та і взагалі щось якісно нове. Свою першу групу я набрав у 1993-му. Можна сказати, що із хлопцями днював і ночував. Проте, як пізніше виявилося у реальності, у спортивній школі "Прикарпаття" якихось особливих умов для підготовки тоді також не було, а особливо коштів. Батьки тих діток, якими я опікувався, запропонували створити власний футбольний клуб. Особливо я не мав часу на цю організаційно-паперову роботу. Тоді до справи активно долучився один із батьків – Борис Анатолійович Галанджій. За його активної участі, підтримки його особисто, його друзів та партнерів було утворено дитячо-юнацький футбольний клуб "Галичина". Вважаю, що то був успішний і плідний період. Я концентрувався виключно на тренерській роботі. Усе, що міг – віддавав дітям, серед яких виявилося чимало здібних і талановитих. Решта нефутбольних клопотів, яких я був позбавлений, лягали на плечі Бориса Андрійовича. Ми вдало виступали у змаганнях і різних турнірах, були навіть успіхи. Так тривало десь років зо три…
- А чому не послідувало продовження?
- З часом ми стикнулися з реаліями. А вони були жорстокі – грошей не вистачало і тоді було запропоновано збирати їх із батьків як внески. Я був противником такого підходу, як засвідчив час – помилявся, у чомусь був романтиком. Але направду то були хороші часи. Нехай якихось 2-3 роки, але вдалося підібрати чудових хлопців, підготувати їх. Зауважте, із тих 40 юних футболістів 1985-1986 років ми сміливо формували сильну збірну команду Івано-Франківщини на різні турніри Всеукраїнського рівня. Причому восьмеро із них мали запрошення до футбольної академії донецького "Шахтаря". П‘ятьох особисто я возив на перегляд у на певний час їм вдалося там закріпитися. Не взяли тоді Андрія Веретка, бо казали, що він начебто дрібнуватий, не погодилися відпустити з дому батьки Ігоря Худоб’яка та Юрія Пилип’юка. Ця трійка, а ще Годзюр, Кавінський, Ткачук, Боргун, Рев’юк, Данилюк, Андрій Галанджій – це лише неповний перелік тієї зіркової команди, що доросла до професійного рівня.
- Та плеяда Ваших вихованців 1985-1986 років народження небезпідставно вважається успішною. У чому, власне, секрет успіху, чи може вони були талановитішими?
- Мабуть що ні. Я не схильний сьогодні так вважати. Просто із ними я трохи довше працював, адже набрав їх у групу, коли більшість із них навчалася у 4 класі школи. Томі і кидалося в очі, що вони були більше обучені. Дещо пізніше підібралася непогана когорта юних 1990-го року народження. То був саме період, коли ДЮСШ "Прикарпаття" об’єднали із футбольним інтернатом ВПУ №21, який невдовзі було заплановано закрити. Із моїх підопічних та хлопців, котрих тренував Володимир Ларін, нам вдалося сформувати сильний колектив. Виступаючи у чемпіонаті України, принаймні вдома, ми поступалися вкрай рідко – з нами не могли впоратися визнані лідери змагань – сильні команди Львова, Луцька, Володимира Волинського. Що вже казати, коли резервісти київського "Динамо" - вихованці футбольної академії – не могли нас перемогти. Із того складу більшості вдалося проявити себе у футболі – Мстиславу тарасу, Романові Барчуку, Назарові Соколовському, Ростиславу Дяківу, Андрієві Ільницькому, Іванові Романчуку, Миколі Зуєнку молодшому… Згодом були ще групи, як от 1993-го року народження, або 1995-го. Та група здібних перейшла мені від Володимира Ларіна. Там також вистачало здібних, але чомусь команда не так вдало виступала у чемпіонату України, а ось у футбольному турнірі VI літніх юнацьких ігор, поєдинки якого відбувалися в липні 2011 року в Івано-Франківську, у складі збірної області. Яку мені довірили очолити, ті хлопці фінішували з бронзовими нагородами. Хоча сильних опонентів тоді вистачало – колективи Київської, Львівської, Волинської, Луганської, Вінницької, Донецької і Полтавської областей.
Був період, коли 13-ро моїх вихованців одразу після закінчення 11-го класу ЗОШ заключили контракти з командами майстрів, а загалом у професійних клубах виступало 24 моїх підопічних. Двоє із них – Ігор Худоб’як та Юрій Пилип’юк навіть залучалися до складу юнацької збірної України наставником Павлом Яковенком.
- Ігореві Худоб’яку навіть вдалося дістатися національної збірної…
- Він як ні хто інший був того вартий. Пригадую, якось під час тренування підійшов до мене батько Ігоря і поцікавився чи можна записати сина у групу. Хлопчина стояв поруч, не маючи спортивної форми, у звичайних гумових чобітках. Та навіть у такому незручному взутті він продемонстрував неабиякі навики. Ігор вирізнявся скромністю і дисциплінованістю, був неговірким. Водночас мав твердий характер, умів терпіти. Брак активності компенсовував доброю координованістю. Роки не змінили його. Все, чого досяг – результат наполегливої праці.
- Мабуть-таки недаремно за Вами віддавна закріпилася слава фахового дитячого тренера? Згодні із цим твердженням?
- Знаєте, у нашому середовищі кажуть так: "коли хочеш образити тренера, назви його дитячим". Тому, що немає різниці між тренером, котрий тренує дитячі колективи і наставником, що працює із дорослою командою. Є просто тренер-педагог. Відмінністю є специфіка роботи у дитячо-юнацькому та дорослому футболі, де потрібно вирішувати різні завдання. Згоден, що є люди, котрим це вдається краще. У залежності від того, мабуть, тому їх так і величають. Конкретно у наших реаліях це доволі непросто розділити, бо наш тренер, як би це образливо і прикро не звучало, наразі почасти займається, даруйте, але все ж заробітчанством – відтренувавши дітей, поспішає тренувати ще і дорослу команду. І коли футболіст дорослої команди, у якій ти працюєш, має певні прогалини якраз у елементах, що закладаються змалечку футбольною школою, то тренеру доводиться це виправляти. А тут без знання специфіки, азів, інших тонкощів роботи дитячого тренера не обійтися.
- Між тим навряд чи станете заперечувати, що найгучніших своїх успіхів на сьогодні Ви, як тренер, досягли працюючи із підростаючим поколінням. Здобутки Ваших вихованців, їхні досягнення якнайкраще тому свідчення. Виходить Вам вдалося віднайти саме ту формулу, що веде до успіхів якраз у дитячо-юнацькому футболі?
- Ну це трохи гучно сказано. Не личить мені самому оцінювати досяг я чогось чи ні. Так за роки роботи накопичився якийсь досвід, є певні напрацювання. Вже тривалий час працюючи тренером я увесь час задавався думкою: "У чому саме зарубіжна школа підготовки є сильнішою за нашу вітчизняну?" І, як на мене, здається наблизився до відповіді. Як би це не звучало дивно, але найперше майбутнього футболіста потрібно навчити… правильної ходи. Без елементів біомеханіки узагалі висококласного спортсмена виховати неможливо. Потрібно привчити насамперед до правильного руху – як правильно у різних ситуаціях ставити ногу, щоб правильними були хода і біг. Від цього залежить те, наскільки доброю буде футбольна техніка. Свого часу ще на лекціях у інституті, коли нам це подавали, я, коли говорити по правді, мало що розумів. А коли зіткнувся зі всіма цими аспектами на практиці, змушений був повертатися до конспектів та відповідної літератури і зрозумів наскільки це важливо.
Причому одразу став це використовувати, втілювати у роботі якраз із хлопцями 1985 року. Наскільки це ефективно спрацювало – було помітно по їхньому прогресу, по показниках і результатах. Вони перемагали суперників не стільки за рахунок швидкості, сили, техніки чи інших футбольних чинників, а саме за рахунок навченості та правильної футбольної школи. При цьому демонстрували той футбол, який мені імпонує найбільше – швидкісний у короткий та середній паси, такий, який до снаги вести індивідуально і технічно підготовленим виконавцям.
- А наскільки часто Вас запрошували працювати з обласними дорослими колективами? Принаймні за останні півтора десятка років, щойно десь з’являється вакансія, Ваша кандидатура обговорюється, щонайменше за лаштунками, розглядається, однак самі Ви даєте згоду на роботу досить рідко. Чому так?
- Цей факт може означати тільки одне: команд є багато, а ось тренерів – навпаки. Увага до твоєї персони – це завжди приємно, значить ще не забули. Ми вже згадували з вами роботу у Бурштині та Рожнятові. Був ще період у 2005-му чи то 2006 –му роках, коли я очолив болехівську команду. Природно, задля підсилення запросив до складу кількох своїх вихованців. Так ось, розпочали ми настільки стрімко і потужно, що то було до певної міри несподіваним навіть для мене.
Після першого кола ми посідали третє місце у таблиці. Наробили чимало галасу, обіграли калушан, котрі тоді були фарм-клубом, другою командою франківського "Спартака". Тоді ще Андрій Веретко встиг наколотити 15 м’ячів. Із останніх – це було запрошення у "Тепловик-ДЮСШ" у сезоні 2017/2018 років. А перед тим я працював із "Бескидом". До Надвірної я взагалі приходив кілька разів – залишав і повертався. Приємно, що у Надвірній в усі часи ставка робилася на місцевих футболістів. Мені це завжди імпонувало. В той час, коли я працював там, у команді їх налічувалося більше половини. Коли мене запрошують у команду, то наявність місцевих футболістів є моєю першою і основною вимогою. Коли їх немає, або ж бракує, доводиться запрошувати тих, чиї можливості відомі. А це важче. Тому й не завжди виходить досягати результату. Та й не все і не завжди залежить лишень від тренера. Зрозумійте, щоб створити, збудувати команду, награти її потрібні час і стабільність в усьому іншому. Щоб організувати правильну роботу, поставити гру і зрештою, щоб побачити поступ на обласному рівні для цього потрібен щонайменше рік зусиль і праці. Та цього найчастіше у тренерів немає. Результату хочуть всі і ледь не одразу. А коли ти приходиш у команду і починаєш її розбудову та організацію усього процесу практично від фундаменту, на це потрібно трохи більше часу. І терпіння очільників. А цього почасти і вони та і уболівальники не розуміють.
- Вікторе Степановичу, а чи були у Вас запрошення від яких, як мовиться, важко було відмовитися, та Ви відмовлялися і чи не жалкуєте про це зараз?
- Таких пропозицій більше надходило не від команд, а від футбольних шкіл. І серед них – запрошення спробувати власні сили у футбольній академії донецького "Шахтаря". То, звісно, був інший рівень, шанс вдосконалюватися і рости для мене. Але я не вважав, що варто переїжджати і бути так далеко від дому.
- Вас ніколи не кликали працювати із головною франківською командою?
- На жаль, ні. Ані помічником, ані головним. Було кілька спроб запросити мене до другої команди, але все було досить не конкретно, невизначено. Тож я, зрештою, не погоджувався. Хоча, скажу вам принагідно, у сьогоднішньому "Прикарпатті" зібраному із місцевих вихованців, мені було б мабуть цікаво працювати. Бо це те, до чого я завжди, як тренер, прагнув у своїй роботі, що завжди схвалював і вітаю сьогодні.
- Чому після майже двох десятиліть роботи у СДЮСШОР "Прикарпаття" минулого року Ви несподівано перейшли працювати до ДЮСШ №3?
- Нічого несподіваного у тому не було, та і не варто шукати взагалі. Я просто повернувся туди, звідки свого часу йшов. Справа у тому, що із людиною, котра тривалий час очолювала ДЮСШ №3 Петром Володимировичем Попадинцем я знайомий віддавна – ще із студентських років. Ми вже працювали разом, коли на початку 90-х мені надійшла пропозиція від ДЮСШ "Прикарпаття". Петро Володимирович бачив моє ваганні і водночас бажання працювати там і з розумінням відпустив. Тепер сталося так, що я повернувся. Але обидва колективи, повірте, мені однаково близькі. У цьому середовищі справжніх профі по роботі із юними футболістами, вважаю, пройшли мої кращі роки.
- Запитаю у Вас, як у фахівця: у чому причина зниження рівня вітчизняного футболу, про який нині дискутують? І це, до речі, доволі помітно, причому на усіх рівнях.
- Така тенденція дійсно наразі має місце. Але той футбол не є вже настільки слабким, як кажуть. Сьогодні він, цей рівень, бачиться стабільним і є, я б сказав, навіть середньовисоким. Так десь зменшилася кількість команд, поменшало легіонерів. Але водночас отримала шанс зарекомендувати себе молодь. Будьмо відвертими: не може бути у економічно не дуже сильній державі, яка, крім усього, змушена себе боронити, футболу високого рівня. Не може бути так і ще тому, що занесення гравців до Єдиної бази даних АУФ, їх реєстрація лише за одну команду, на моє переконання, цьому аж ніяк не сприяє. Це не дає змоги молодим футболістам грати більше, виступати одночасно за команди спортивних шкіл, у яких ті нині навчаються, і командах із населених пунктів, звідкіля вони родом, чи деінде. Про який змагальний режим ми можемо вести мову, коли змагаємося у чемпіонаті ДЮФЛІФО і двома командами граємо у першій половину турніру аж 6 матчів? Цього явно замало, щоб навчитися. То як і де тоді їм набувати майстерності. Тотальна реєстрація – це перше, що заважає. Інше важливе питання – це матеріально-технічна база спортивно-футбольних шкіл. Розмови про те, що вона останніми роками істотно покращилась, то пусте. Якісь зрушення, звичайно, є, але це не рятує ситуацію, не робить погоди. Вона, в основному, залишається сьогодні таким же, як і було колись, коли я тільки-но прийшов працювати.
Але підйом загального рівня футболу неминучий тому, що гравці. Котрі зараз грають за кордоном, змушені відповідати високому статусу легіонера, а, відповідно, більше над собою працювати і завжди й у всьому залишатися справжніми професіоналами. А дасть Бог, прийде пора, коли вони повернуться в Україну і їхній досвід знадобиться. Тоді вже вони використають його у роботі із підростаючим поколінням. Вірю, що так станеться. Приклад особисто Андрія Шевченка та сьогоднішній поступ і прогрес національної збірної зайве тому підтвердження.
- А ще нині побутує думка, що діти неохоче йдуть займатися футболом…
- Не в усьому згоден. Діти завжди хочуть грати у футбол! Потрібно їх заохочувати, створювати для цього умови, залучати інвесторів, правильно із дітьми працювати. Передусім тренер повинен прищепити маленькому футболісту любов до футболу і сам сповна віддатися роботі, вкладаючи у вихованців всю свою душу і власні уміння та знання. З дітьми потрібно бути щирим і відвертим і у жодному разі не обманювати їх. Але разом із тим потрібно пам’ятати, що виховний процес потребує вимогливості і жорсткості.
- Сьогодні не стихає й інша дискусія: які спортивно-футбольні осередки державного підпорядкування, чи ті новоутворення, котрі є приватними, є ефективнішими у своїй роботі? За якими школами майбутнє, як гадаєте?
- Також непросте питання. Усе залежить від людей, котрі працюють з дітьми, від тренерів. При цьому, кому підпорядковується чи належить та чи інша структура, не має істотного значення. Сучасність довела право на існування, на роботу та хороші результати і тих, і інших. Навіть у нас в області, а передусім у Івано-Франківську. Виживати і працювати нині нелегко усім, уваги і допомоги потребують усі. Де її взяти, звідки залучати – оце зараз основне питання. Я віддавна залишаюся прихильником того, щоб професійний футбол фінансувався виключно із джерел спонсорів і підприємців, одним словом – приватних бізнесових структур, а розвиток дитячо-юнацького футболу відбувався за рахунок бюджетних асигнувань державного рівня. Але сьогоднішні реалії є такими, що дитячому футболу не завадили б кошти із інших джерел, скажімо ти же бізнесових. А щодо співіснування різних шкіл, то вважаю, що футболу, принаймні нашому прикарпатському, це тільки на користь – ми залучаємо до занять футболом більшу кількість дітей, а відповідно, маємо при цьому змогу формувати сильні збірні нашої області на різні турніри і змагання. І матимемо у майбутньому достатньо гравців для команд різного рівня, а найголовніше – професійного.
- Який із періодів у своїй тренерській діяльності вважаєте найвдалішим?
- Якийсь один, особливий, не виокремлю, бо їх вистачало. Та й взагалі, робота у кожній наступній команді для тренера – це найперше досвід, черговий крок до фахового зростання. Просто трапляється так, що десь ти можеш реалізувати власні задумки та ідеї, а десь це з різних причини не вдається, не спрацьовує. Відзначив би мабуть роботу у Бурштині і Рожнятові, бо то був перший досвід, а ще болехівський період і, звісно, роботу у Надвірній. У дитячо-юнацькому футболі – це час роботи у ДЮФК "Галичина" та, напевно, робота у збірних командах Івано-Франківщини, з якими щоразу ставали учасниками або ж призерами змагань. Водночас і щоденна робота, почасти схована від очей пересічного уболівальника, повірте, також у чомусь є цікавою і я б навіть назвав її творчою. Але це напряму залежить від того, як ти сам підходиш до роботи, як ставишся до тих, із ким працюєш.
Знаєте, у моїй діяльності таланило на керівників, або ж просто людей, котрі по справжньому любили футбол, розуміли мене і те, що я намагався зробити і допомогли чим могли. За це я буду їм повік вдячний. До когорти таких, найперше, зараховую Бориса Галанджія, Олександра Турчака, світлої пам’яті Олександра Ломницького Зіновія Шкутяка, за порадою і сприяння якого я прийшов працювати у ДЮСШ №3 із ДЮФК "Галичина", освітянських очільників Михайла Вереса та Зіновія Береговського. Вони були небайдужими, мабуть, ще і тому, що бачили як ми працюємо. Бачили результат тієї роботи. Нехай я не у повній мірі зреалізувався, як гравець і ще не до кінця, як тренер, але мені направду таланило на команди, в яких я грав і з якими працював, на фахівців із якими спілкувався і мав змогу у них вчитися, зрештою, на друзів – у селі, у Надвірній. Нині з особливою вдячністю згадую своїх старших одноклубників Михайла Ульянова і Євгена Рубчака, котрі на зорі моєї гравецької кар’єри допомогли адаптуватися у дорослому футболі. Я і мої ровесники дотепер збираємося і трохи граємо у футбол, спілкуємося, згадуємо.
- Як вважаєте, хто із футбольних фахівців мав найбільший вплив на Віктора Поптанича і як футболіста і як тренера?
- Змолоду мені імпонував ігровий стиль, що його сповідував у московському "Спартаку" тренер Костянтин Бєсков. Дуже сильним спеціалістом вважаю інститутського викладача Володимира Григоровича Авраменка. Корисним для мене було знайомство із Павлом Яковенком, котрий на ту пору очолював юнацьку збірну України. Його принцип комплектування тієї команди, її побудова та гра мені подобалася. Та найбільше я взяв від спілкування із цією людиною. Не можу не відзначити у цьому плані Івана Краснецького, поряд із яким працював довгий час. Іван Михайлович дійсно багато знав, у нього можна було чимало корисного запозичити, але у той же час, коли він бачив щось нове і корисне, сам не цурався підмічати, дивитися, запитувати. Справжньою легендою вважаю Степана Йосиповича Рибака. І зараз вважаю, що коли ти прагнеш чогось навчити молодого футболіста, йому потрібно показувати гру та інші майстерні елементи із арсеналу саме Степана Рибака та Ігоря Юрченка. Нам не потрібно себе недооцінювати чи відчувати комплекс меншовартості: у нас в усі часи були і футболісти і тренери високого рівня – династії Думанських, Юрченків, Рибак, Краснецький та інші, котрі прославили прикарпатський футбол і на футбольному полі і на тренерській ниві.
- А як вважаєте, яким тренером стали Ви?
- Як і кожен наставник я маю свої сильні і слабкі сторони. Може я не настільки досконало умію підготувати своїх підопічних функціонально, зате основний акцент завжди стараюся ставити на їхню технічну оснащеність. А ще я є достатньо вимогливим до футболістів. Не знаю, може хто із них і досі на мене за це ображається. Але коли я вимогливий до хлопців, то, повірте, до самого себе я в той же час є вимогливішим у рази. Однак маю суттєву слабкість як тренер – я надто закохуюся у таланти, працюючи із ними наче розчинаюся у них, у роботі, а вони часто-густо непрацелюбні – не хочуть над собою працювати, розвивати закладене природою.
- На які якості майбутнього футболіста насамперед звертаєте увагу при наборі?
- Обдарованого і талановитого можу безпомилково визначити ледь не одразу, але, зрештою, про них щойно говорили. Серце кров’ю обливається, коли через проблеми з дисципліною доводиться відраховувати здібних учнів.
Коли у хлопця є швидкість стартова чи то дистанційна, а, найголовніше – ще і швидкість мислення, то, вважаю, що з нього, підкреслюю, за його ж таки бажання, може у перспективі вийти футболіст високого рівня.
- Чи вже замислювалися, як проведете наступний після ювілейного Дня народження день?
- Мабуть, що звично, працюватиму, допоки не відправлять на пенсію. Доводилося чути думку про те, що тренер у своїй діяльності ефективний до 55 років. Я із цим не згідний категорично. Переконаний, кожна людина допоки вона живе – вона приносить користь. Вона потрібна і ефективна, щоправда по різному у той чи інший віковий відрізок. А стосовно тренерів, то історія футболу знає приклади фахівців, котрі досягали успіхів і у більш поважному віці. Тільки потрібно при цьому постійно вчитися, вдосконалюватися, намагатися іти в ногу з часом. Так що мені наразі нічого не залишається, як продовжувати працювати.
-->