Я привітав його і по-товариському, і по-родинному дощового 24-го червневого дня. Моє телефонне вітання застало ювіляра на пасовищі з коровиною-годувальницею сім`ї. Отак переплітаються на родинній ниві Ярослава Ковальчука його сільські, газдівські і… футбольні амбіції-хобі.
Народився він шість десятків літ тому у Середньому Майдані у родині Петра й Олени Ковальчуків. Тут промайнули вісім шкільних літ, які продовжилися у Парищенській середній школі. Однорічну працю спортивного інструктора у рідному селі змінив студентством у Кам’янець-Подільському сільськогосподарському інституті на спеціальності «Агрономія». А далі – будні агронома у рідному селі, інструктором Надвірнянського райкому комсомолу. 27-річним став головним агрономом середньомайданського колгоспу імені Щорса, згодом реформованого у спілку селян «Рідна земля», а через десяток літ очолив це сільгосппідприємство. Згодом – головний спеціаліст і керівник управління сільського господарства Надвірнянської РДА. Протягом двох демократичних скликань – 1998-2006 років – депутат Надвірнянської районної ради від Середньомайданського виборчого округу. Опісля – начальник Надвірнянських насіннєвої та карантинної інспекцій, зараз – провідний фахівець Івано-Франківської обласної фітосанітарної лабораторії. Отакий трудовий офіціоз.
Та його яскраво доповнює футбольна сторінка. «Спорт номер один», як називають футбол у світі, займає особливу сторінку в житті Ярослава Ковальчука. Ще навчаючись у школі, виступав за юнацьку та основну команду рідного Середнього Майдана у першості Надвірнянського району, а також за парищенський «Колос», котрий того часу був учасником чемпіонату області у групі «В». А в студентські роки його світлина тривалий час прикрашала спортивну Дошку пошани Кам’янець-Подільського сільськогосподарського інституту. Саме на той час припадають роки найбільшого розквіту його футбольного таланту. Він став лідером інститутської команди, яка успішно виступала у різних універсіадах тоді всесоюзного та республіканського рівнів. Ось основні віхи виступів Ярослава у футболі. 1979 рік – «Колос» (Кам’янець-Подільський) – чемпіонат Української РСР серед колективів фізкультури. 1980-1981 рр. – «Урожай» (Єдінці, Молдова) – чемпіонат Молдавської РСР. 1982 рік – «СКА» (Київ) під керівництвом Володимира Мунтяна – Перша ліга чемпіонату СРСР. 1983 рік – «Поділля» (Хмельницький) під керівництвом Андрія Біби – Друга ліга чемпіонату СРСР.
Після закінчення інституту й скерування на роботу за спеціальністю у рідному селі Ярослав продовжив активні футбольні виступи на обласному рівні. У 1985-1988-их грав за надвірнянську «Бистрицю», здобувши разом з командою у 1986-му Кубок Івано-Франківської області (у фіналі відзначився переможним голом), у 1987-му – міжнародний Кубок на приз «Робітничої газети» (у фіналі також відзначився переможним голом), а в 1988-му ставши чемпіонами області. У 1989-1991-их уже у складі коломийського «Покуття» допоміг цій команді 1991-го стати чемпіоном області. А ще в його активі виступи за команди «Сільмаш» (Коломия), «Нива» (Заболотів), «Бескид» (Надвірна).
Ярослав, без перебільшення, є справжнім промотором, невгамовним організатором і довгорічним граючим тренером-капітаном середньомайданської футбольної дружини. Саме з ним пов’язані найбільші футбольні успіхи на районному рівні команди з цього невеликого села. У 1980-1990 роках він незмінно організовував команду для участі у чемпіонатах району та різних кубкових змаганнях. Завдяки його лідерським здібностям як на футбольному полі, так і за його межами ФК «Факел» Середній Майдан тривалий час перебувала серед лідерів надвірнянського футболу: визнана кубковою командою, неодноразово здобувала різноманітні районні трофеї. У той час до твердих і цілеспрямованих вказівок і настанов молодого, але вже відомого у місцевому футболі Ярослава Петровича прислухались, беззастережно виконували їх на полі як старші, так і молодші за віком футболісти-середньомайданці: вчителі й учні, директори шкіл, лікарі, студенти, інженери й механізатори…
А ще однією відмітиною і незамінним дороговказом є для Ярослава його родина. У батьківській сім’ї – старший син, на якого рівнялись молодші брати Валерій і Михайло. З дружиною Ларисою Вакарюк, уродженкою мальовничого села Подвірне Новоселицького району на Буковині, познайомився у студентські роки. У 1983-му одружились і ступили на спільну сімейну дорогу. Дві дочки Мар`яна (старша) і Тетяна (молодша) та середущий між ними брат Петро, а також четверо онуків – особлива гордість Ярослава. Дочка Мар’яна з відзнакою закінчила Київський університет внутрішніх справ, захистила кандидатську дисертацію з психології, зараз працює старшим інспектором з особливих доручень Головного управління Національної поліції Івано-Франківської області. З чоловіком Денисом виховують сина Олега. Дочка Тетяна з відзнакою закінчила Прикарпатський національний університет за спеціальністю «Біологія» і працює провідним фахівцем Івано-Франківської обласної фітосанітарної лабораторії. З чоловіком Максимом виховують сина Марка.
Син Петро є насправді і вдивовиж продовженням та втіленням батьківської футбольної мрії. Закінчив Івано-Франківський коледж фізичного виховання і Прикарпатський національний університет. У великому футболі зі студентських літ. У різні роки виступав за івано-франківські «Чорногору», «Спартак», «Прикарпаття», де завжди був лідером і капітаном команди. Особливо пам’ятним для батька й сина стали 2007-2018 роки. Саме у цей період Петро перебував далеко від рідної домівки, тому про його футбольні звитяги родичі дізнавались переважно з екрану телевізора, з преси, з інтернету… «Кривбас» (Кривий Ріг), «Дністер» (Овідіополь), ФК «Львів», «Чорноморець» (Одеса), ФК «Слуцьк» (Білорусь), «Істіклол» (Душанбе, Таджикистан), «Клуб Грін Стрітс» (Мале, Мальдівські острови) – ось команди, за які тоді уболівала вся родина Ковальчуків та численні шанувальники футболу та які успішно представляв Петро Ковальчук. Нещодавно він припинив виступи у професійному футболі, продовжує виступати в аматорських змаганнях. Із дружиною Мариною виховують дочку Надію й сина Андрія.
І саме у наймолодших родинних паростках – у внуках – відчувають найбільшу радість і втіху, на них плекають надії ще такі молоді душею Ярослав і Лариса Ковальчуки.
…Мою цікавість, що є найпам`ятнішим у житті і футболі та в чому істинна «солинка» (від «кришталика солі») погляду і задуми-клопоти навколо футбольних проблем у Середньому Майдані й Надвірнянщині та про його прогноз на завтра-післязавтра, а також у чому полягає найтерпкіше побажання ровесникам, друзям, нинішнім ветеранам футболу рідного краю і чи не задумувався всерйоз чи жартома провести своєрідний ветеранський матч з футболу між своїм родинним Середнім Майданом і селом дружини Подвірне на Буковині – Ярослав за своєю скромністю удосталь не задовільнив. Якщо Середній Майдан не без його участі і внеску має футбольну славу, то село дружини більше славиться гандболом, а гандболістки з Подвірного свого часу виступали успішно на всеукраїнських та всесоюзних змаганнях. А от що є якіснішим для нього задоволенням – матеріальним і душевним – у сільському господарстві за спеціальністю чи у футболі, то явно перевага тут за копаним м`ячем. Бо, коли твої футбольні здібності і нахили, методику гри високо оцінили такі футбольні світила славнозвісного київського «Динамо» як Володимир Мунтян та Андрій Біба, то, очевидно, нападникові середньомайданського «Факелу» та пів десятка футбольних дружин вищого рангу Ярославові Ковальчуку є чим пишатися і що передати своїм молодшим футбольним послідовникам. І в цьому – сенс його життя.
Іван ГРИДЖУК «Народна Воля».
|
-->