У цій невеликій за розміром статті мова йтиме не про відомого історичного діяча, а про звичайного вчителя, спортсмена, котрий у роки Другої світової війни став на захист майбутньої Української незалежної держави.
Юліан Мурський народився 27 липня 1906-го поблизу м. Львова, закінчив там класичну гімназію. Очевидно, що цей відомий навчальний заклад дав освіту й іншим членам родини Мурських. 1894-го гімназію закінчував Петро Мурський, а в 1920-му – Лев-Любомир. Згодом Юліан продовжив навчання у Львівській або Вроцлавській політехніці (досі достовірно невідомо).
- Ще у студентські роки став талановитим футболістом, грав у нападі. У 1930-му році команд Надвірнянщини у змаганнях під керівництвом Львівської окружної спілки футболу стало три. До польської «Бистриці» та єврейського «Гакоаху» долучився й український «Бескид». Більше команд у нашому краї представляли тільки Станіславів (10 команд у всіх лігах), Стрий – 4 команди. За український «Бескид» виступав Юліан Мурський. Відзначався великою кількістю забитих м`ячів, став лідером команди. У вересні 1930-го «Бескид» у Коломиї зустрічався із місцевим «Соколом», матч закінчився з рахунком 1:1. Львівський часопис «Діло» від 3 жовтня 1930 р. відзначав: «Бескид», який грав в ослабленому складі без Мурського, не зумів знайти йому достойної заміни».
Відомий історик львівського футболу Олександр Павук розповідав про шляхи футбольної кар`єри цього випускника Львівської академічної гімназії. Він – вихованець польської футбольної команди «Погонь-Львів». Згодом його як талановитого нападника запросили до провідного львівського клубу «Україна». У 1924-му відбув військову службу, граючи за армійську команду «Спарта». Він – фіналіст кубка Польщі 1926 року. Після служби в армії повернувся до згаданої «України». Тріо нападників – Петрів, Лисик, Мурський стали улюбленцями львівських футбольних фанатів. Про високий авторитет Мурського – футболіста і людини – свідчило те, що одноклубники обрали його до складу ради футбольного клубу «Україна». З невідомих причин покинув Львів і поселився у Биткові, разом із дружиною Стефанією викладав у чотирикласній початковій школі. Сім`я мала двох синів і проживала на вул. Долішній (тепер вул. Шевченка) у будинку, де нині бібліотека.
За свідченням битківських старожилів, був середнього зросту, відзначався гарними манерами, добротним одягом. Його дружина Стефанія, очевидно, була жінкою емансипованою, учні часто бачили її на перервах із цигаркою у роті.
- У цей час Битків поряд із Бориславом, Слободою Рунгурською став одним із основних центрів нафтовидобутку у Польщі. Софія Рудовська у статті «Спомин про копальню нафти у Биткові» згадує: «Директор головної фірми у Львові, інженер Віктор Гласко відсилав усіх закордонних гостей, бажаючих оглянути копальні нафти, не до Борислава, а до Биткова. Всі прогульковці їхали електричним підйомником на гору і з гори мали прекрасний краєвид». Діюча електровня забезпечувала заможних битківчан світлом. Функціонувало казино.
У статті «Битків» у діаспорному журналі «Гуцульщина» (1986 р. № 4) її автор Іван Андрусяк розповідає: «З кінця ХІХ ст. у Биткові існувала початкова чотирикласна школа. На «Копальні» діяла семикласна школа з польською мовою викладення, до якої ходили чимало українців. Її керівником став поляк Заводовськой. При ній діяла зорганізована заходами нафтових фірм трирічна технічна школа (25 учнів) для потреб нафтового промислу. У початковій 4-класній школі працювали талановиті педагоги Емілія Микицей, Король, Стефанія Мурська. Але найбільше запам`ятався битківській дітворі Юліан Мурський, відомий спортсмен Львівського товариства «Україна», футболіст. Крім сумлінного виконання звичайних учительських обов`язків, навчав він шкільну молодь українських національних танців і тренував футбольну команду. Організував вечірні курси для неграмотних і малограмотних дорослих. Заохочував молодь і батьків направляти здібних дітей на навчання у гімназію «Рідної школи» в Яворів, у державні гімназії Станіславова і Надвірної».
- Старожили Биткова Ірина Павлюк та Микола Рогів (учні Мурського) згадують, що їхні учителі звертались до них винятково українською мовою. А вже нині покійна битківчанка Марія Процак розповідала синові Юрію Івахіву, що у 1938-му після поразки на Закарпатті незалежної Карпатської України угорські військові та польські прикордонники масово розстрілювали повстанців. Юліан Мурський засуджував жорстокі дії карателів.
17 вересня 1939-го згідно з таємним договором Ріббентропа-Молотова радянські війська перейшли річку Збруч і Західна Україна опинилась у складі СРСР. Патріотично налаштовані учителі Муравські не влаштовували сталіністів. У Битківські школи скерували інших педагогів. Стефанія та Юліан Мурські разом із дітьми переїхали до Станіслава. Із того часу про життя патріотів-учителів знаємо дуже мало.Наприкінці 1943-го Юліан – у дивізії СС «Галичина». Пройшов вишкіл в учбовому саперному батальйоні. Як людина з вищою технічною освітою отримав офіцерське звання унтерштурмфюрера (лейтенант).
У 2017-му світ побачила книжка відомого прикарпатського історика Сергія Адамовича «Нереабілітована пам`ять», в якій розповідається про долю уродженця села Грабівці (Богородчанський район) С. Боденка. Він до середини березня 1944-го навчався у розвідшколі м. Гамбурга. Боденко стверджував, що серед викладачів-німців саперну справу викладав Мурський, житель Станіслава.
Біблійною мудрістю є слова: «Не судіть і не судимі будете». Але, на мою думку, керівник українського військового комітету, відомий у світі географ Володимир Кубійович, колишні офіцери УГА повинні були розуміти, що робити ставку наприкінці 1943-го на нацистську Німеччину – груба помилка. Гітлерівські війська зазнали нищівних поразок під Сталінградом, Курськом, а війська «барса пустині» генерала Роммеля розгромлено у Північній Африці. Українці пам`ятали про Дем`янів Лаз, про штучний Голодомор на сході України і понад 18 тисяч із них організувались у дивізію СС Галичина. На збірний пункт до Станіслава прибуло понад 100 хлопців із Білих Ослав, 25 – із Пнів`я, 14 – із Добротова.
- Члени ОУН(б) (бандерівське крило) мали рацію в тому, що недоцільно створювати дивізію, коли «німецький віз» уже котиться у пропасть», що перебування дивізії у складі Ваффен СС завдасть непоправної шкоди українській справі на міжнародному рівні, оскільки явне «германофільство» і «злука» з есесівцями призведе до політичної ізоляції українців серед Антигітлерівської коаліції. Після завершення Другої світової війни представники Радянського Союзу звертались до військового Міжнародного трибуналу в Нюрнберзі з пропозиціями щодо притягнення до відповідальності тих, котрі воювали на боці фашистської Німеччини. Та жодних рішень до збройних формувань, в яких брали участь українці, не прийнято.
Керівник Британської військової місії в Італії Д. Галден Портер звітував англійському уряду, що галицькі дивізійники не є радянськими громадянами, а головне, нема жодних доказів для звинувачення у скоєнні злочинів, що класифікуються як злочини проти людяності. Такого ж висновку дійшла і Канадська військово-дипломатична комісія під керівництвом Денеша у 1985 році.
Що ж до Юліана Мурського, то на сайті «Загиблі українці під Бродами» його прізвище відсутнє, хоча там значаться десятки вихідців із Надвірнянщини. Про нього говорять як про людину, яка безвісті пропала.
За даними Петра Ганцюка, провідного наукового працівника Івано-Франківського Крайового музею визвольних змагань ім. С. Бандери, Юліан Мурський боровся за волю України у лавах УПА. Місця й обставини його загибелі – невідомі.
1958-го в україномовній газеті «Свобода» (США) розміщено повідомлення, що Юліана Мурського розшукують дружина і дочка, але, на жаль, на нього ніхто не відгукнувся… На жаль, не вдалося розшукати і його світлини.
Автор статті висловлює вдячність Іванові Кметюку, Олесі Пилип`юк, Олександру Павуку, Юрію Івахіву, Петрові Ганцюку, Василеві Максим`юку, Олександрові Тищенку, Василеві Ломпасу за допомогу у підготовці цієї публікації, для якої використано такі письмові джерела: Андрусяк І. «Битків», «Гуцульщина», 1986 р.№ 4, с. 19-20; Андрухів І., Лисенко О., Пилипів І. «Станіславська єпархія УГКЦ крізь призму століть», 2010 р., с. 247; Газета «Діло» 1930 р., 3 жовтня; Остафійчук В. «Історія України: сучасне бачення», 2004, с. 284; Спогади І. Павлюк, М. Рогіва, В. Рудейчука.
Михайло СЕМКІЯШ,
краєзнавець.
|
-->