- Першою твоєю професійною командою стало «Прикарпаття». Але потрапив ти до неї… з Києва. Розкажи, як так трапилося?
-
Розпочиналося все як у більшості хлопчаків. Спершу грав у футбол в
селі. Згодом – за делятинський «Прут» - юнацьку команду, з часом і
дорослу. Вагомий вплив на моє заняття футболом мали наставники Ярослав
Маланюк і Ярослав Гуменяк. Ази гри я опановував у Надвірнянській ДЮСШ. В
ту пору уважно стежив за виступами «Прута» у першості – пам’ятаю ще як
грав за команду її нинішній президент Михайло Волярчук.
- З Надвірної і Делятина до столиці далеченько. Хто розгледів звідти здібного Тараса Ковальчука?
-
Я був запрошений до збірної команди області, яка змагалася у
республіканській першості. Фінал турніру проходив у Долині. І у фіналі
франківці перемогли збірну Вінницької області. За нас виступали Володя
Салій, брат Валентина Москвіна, Міша Музичин… А збірну Київщини привіз
на Прикарпаття відомий тренер Володимир Киянченко. Він-то і запропонував
мені спробувати свої сили в Києві.
- Як поставилися до цієї пропозиції в сім’ї?
-
Першою думкою було: не їхати. Але наполягли найперше старші брати.
Батьки може і не хотіли відпускати, але не перечили. Моя мама казала:
«Дозволяю Вам, діти, все, аби потім не відказували, що заборонила.
Робіть, як вважаєте за потрібне. Але щоб все було добре». І сама ж
відвезла мене до Києва.
- Звикнути було непросто…
-
Зараз, мабуть, вже так не заплачу, як тоді. Чого гріха таїти і таке
попервах було. Але потім все стало на свої місця. Училище олімпійського
резерву – це був спеціалізований заклад. Там просто так не тримали –
треба було постійно доводити свою вищість. Це був справжній природній
відбір найсильніших, подекуди жорсткий. Час проведений там загартував
мене, додав справжньої спортивної злості, але водночас збагатив життєвим
досвідом.
- Хто з відомих нині гравців був тоді твоїм партнером?
-
Наш Ігор Клебан якраз тоді навчався. З Віталієм Косовським я сидів за
однією партою. Схоже тільки ми з ним і грали за команди у Вищій лізі.
Великі надії подавав Володя Лебідь з Херсона. Пізніше він грав за
тамтешній «Кристал», та повністю у футболі не зреалізувався. Багато
одногрупників було з Вінничини, але всі вони пізніше виступали за
колективи першої – другої ліги.
- Одразу після навчання ти повернувся додому і опинився у «Прикарпатті»?
- У «Прикарпатті» я «опинився» значно раніше, ніж закінчив навчання…
- ???
-
В один із днів з дозволу дирекції я поїхав до Білої Церкви, де мені
було призначено зустріч. Зустрів мене Іван Михайлович Краснецький. Його
«Прикарпаття» саме проводило календарну гру першості проти місцевого
«Динамо». Там відбулася наша перша з тренером розмова. Він казав, що
розраховує на місцеву молодь, в тому числі і на мене, просив повертатися
додому… Того дня я залишився на перед матчевій установці команди,
навіть перевдягнувся на гру і був серед запасних (тоді за наявності
свідоцтва про народження та паспорта гравця можна було заявити
безпосередньо на гру. Ці документи, а також бутси я мав із собою). На
поле, щоправда, не судилося вийти, але й без того вражень вистачало: я
18-річний юнак дивився на все широко розплющеними очима…
- А що був шанс опинитися в іншій команді?
-
Пропонували грати за «Динамо» з Білої Церкви. Тоді це була наче дочірня
команда київського «Динамо». Той, хто добре проявляв у пристоличному
клубі, потрапляв у структуру київського «Динамо» - спочатку у другу
команду, а потім, якщо проявляв себе, чи таланило – і вище. Свого часу
гартування Білою Церквою проходив і Віталій Косовський…
Залишатися чи
ні – так питання не стояло. Ще в час моїх перших канікул додому до мене
навідався Михайло Миколайович Гнатишин і переконував після навчання
повертатися додому. Така увага наставників «Прикарпаття» зіграла свою
роль. Згодом я повернувся у рідні пенати і з другого кола першості-1991
одягнув футболку «Прикарпаття».
- І потрапив, як мовиться, з корабля на бал. Що з тогочасного найбільше запам’яталося?
-
Найперше, підтримка особисто Івана Михайловича. Він продовжував
довіряти мені навіть тоді, коли я помилявся. Своєю увагою тренер не
давав нам молодим зневіритися, зламатися, а навпаки – заставляв повірити
у власні сили і мене, і Романа Максим’юка, і Богдана Гусака й інших. Із
незабутнього «срібного» сезону пригадую небагато – напружені матчі, в
яких ми перемагали. Найяскравішим спомином є хіба що нагородження, на
якому, окрім медалей, нам вручали зимові шапки. А ще хвилю піднесення та
ентузіазму викликала звістка про те, що «Прикарпаття» виступатиме у
Вищій лізі незалежної України. Цим я був і зворушений і гордий
водночас.....
Ігор Костюк
Продовження матеріалу - в 6 номері газети "МАТЧ", котрий вільно можна придбати в усіх кіосках області.
|
-->