Дворазовий олімпійський призер, заслужений майстер спорту України з дзюдо, надвірнянець Роман Гонтюк після важкої травми повертається до великого спорту. У Києві, в затишній однокімнатній квартирі він живе з дружиною Людмилою, (до слова, вона – майстер спорту міжнародного класу з дзюдо) та сином Романом. Незважаючи на всі свої звання та титули, Роман – напрочуд щира та відкрита людина і запросто погодився прийняти вдома кореспондента «Репортера».

– Романе, минулого року ви повернулись у спорт, маєте зміни в особистому житті. Загалом, які враження залишив 2010-й?

– Минулий рік у спортивному плані був більше невдалим, тому що я довго відходив від травми. Зараз набираю форму, відновлююся, близько місяця вже тренуюся у повному обсязі. Разом з тим, ще треба відновити функціональну підготовку, підігнати вагу до своєї категорії до 90 кг.

Наразі є завдання приступити до відбіркових турнірів, адже часу до Олімпіади залишається все менше, а конкуренція навіть всередині України постійно зростає. Можу сказати, що тренери в мене вірять, бачать потенціал і, з іншого боку, не одягають мені рожеві окуляри, а це теж важливо. Підтримує мене старший тренер нашої збірної Віталій Дуброва.

А взагалі життя трохи змінилося. Нині маю красиву розуміючу дружину, на очах росте наша дитина, кожного дня робить якісь нові подвиги над собою і радує тата. Що ще потрібно для повного щастя?

– Чи не було розчарування після минулорічного чемпіонату світу, коли вже у першій сутичці поступилися японцеві?

– Коли в Токіо я боровся з японцем Оно Такаші, а він є першим у світовому рейтингу, я провів достойний поєдинок. Якби ці змагання були не в Японії, а десь в Європі, то перемога була б за мною. А так спрацював суддівський фактор. Утім, я залишився задоволений тим поєдинком. Так само задоволеними були й тренери, бо бачили, що я більше працював, атакував, і знають, що можу ще додати до своєї форми.

Розчарування не було. Після тієї сутички я б одразу виходив на свого кривдника на Олімпіаді в Афінах Іліаса Іліадіса. Цього разу саме він став чемпіоном світу. Тобто жеребкування було важкувате, але можна було поборотися. З іншого боку, я не ставив перед собою великої мети, бо то був період відновлення після травми.

– Після таких непростих часів, як змушуєте себе працювати на повну?

– Найбільше мене мотивує сім’я. Я тренуюся, їжджу на змагання, сім’я відчуває нестачу часу, який можна провести разом. Тому не маю морального права їздити просто так, треба робити свою справу на всі 100%.

Важливим є і фінансовий бік. Коли виграєш чемпіонат світу чи Європи, отримуєш доволі непогану стипендію. Після Олімпіади я два роки мав президентську стипендію. До неї легко звикаєш, а коли її не стає, це одразу відчувається.

Зрештою, є бажання ще раз щось довести собі та відчути ті враження, які були на Олімпіадах в Афінах і Пекіні. Ці емоції не передати словами, тому хочеться відчути їх ще раз.

– Чи не тисне статус дворазового олімпійського призера, одного з найуспішніших дзюдоїстів України?

– Мій тренер, Євген Боднарук, якось пояснив: «Романе, якщо хочеш досягати результатів, ти не повинен жити старими досягненнями». Тобто коли підіймаєшся на п’єдестал, треба з нього зійти і починати все немов з нуля.

Сам цей статус успішного спортсмена тисне, бо постійно під час спілкування з кореспондентами, друзями, колегами по спорту мені про це нагадують. Але з цим треба якось жити. На мою думку, слава є своєрід­ним випробовуванням. Поки що я з ним справляюся. З часом я зрозумів, що чим простіше ти є, тим ближчі до тебе люди.

– Якщо вже згадали про тренера, то як підтримуєте зв’язок з Євгеном Боднаруком?

– Ми часто спілкуємося по телефону. Коли потрібно, він приїжджає на навчально-тренувальні збори, коли буваю вдома, заходжу до нього в зал, тренуюся. В березні в збірної плануються збори в Заросляку, я сподіваюся, він теж під’їде.

Взагалі Євген Миколайович Боднарук дуже добра і розуміюча людина, знає, коли треба натиснути, а коли похвалити. Він поєднує в собі три риси: на килимі – тренер, в житті – друг і товариш, у важку хвилину – психолог. Коли в мене були якісь проблеми, він ніколи не повчав, що й як мені робити, він наводив кілька прикладів і давав вирішувати мені.

Завжди згадую, коли я сумнівався, чи їхати на Олімпіаду в Афіни, бо мені тоді було лише 20 років. Євген Миколайович тоді ніяк мене не примушував, а порадив просто поїхати і дати бій, на який я здатен. Так він дав мені велику впевненість, а це виявилося найголовнішим.

– Ви вже доволі довго живете в Києві. Не сумуєте за Надвірною?

– Звісно, мене тягне додому, тягне до карпатського повітря, до рідної землі, батьків, рідного залу. Тому намагаюся щомісяця приїжджати додому, відвідувати батьків.

– Товаришуєте з кимось з прикарпатських спортсменів у Києві?

– Так. Дружимо сім’ями з Василем Федоришиним, живемо на одному поверсі, через стіну. Гарно дружать наші дружини. Минулого року в нас народилися діти, його сину зараз 10 місяців, моєму – шість. От і недавно 2 лютого, на мій день народження, ми зібралися разом в нас вдома і гарно відмітили у сімейному колі.

– З чого у вас почався 2011 рік, що очікуєте від нього?

– Перший старт буде 11 лютого в Будапешті. Можна буде заробити ліцензійні очки на Олімпіаду 2012 року в Лондоні. Саме до нього я зараз готуюся. А взагалі до Лондона буде близько 20 стартів. Звісно, на всі турніри я не потраплю, але, якщо допоможе Бог, і мої травми залишаться у минулому, то, думаю, що на 10-15 можна буде з’їздити і набрати достатньо балів. В Україні вже нині маю кількох конкурентів, які набрали трохи очок і теж почали готуватися до Олімпіади.