15 вересня йому могло б виповнитися 60 років. Кольори івано-франківського «Спартака-Прикарпаття» він захищав упродовж п’яти сезонів. Нехай і не найуспішніших в історії команди, та все ж залишив по собі добрий спомин насамперед самовідданою грою.
На полі він був «робочою конячкою»: виконував величезний обсяг роботи. Всі поєдинки для нього були однаково важливі, й він щоразу віддавався грі сповна. Інакше не умів, по іншому бути просто не могло. Чіха-футболіста вирізняли добра технічна оснащеність, поставлений удар, уміння віддати точну націлену передачу. Ці ігрові якості робили його корисним на позиції опорного півзахисника. А ще він, як ніхто інший, умів приймати м’яч на груди, прикривати його корпусом і зупиняти.
Не можемо не згадати про футбольне довголіття Василя Дмитровича. Він продовжував виступати на високому рівні навіть після того, як виповнилося 40, хоча вирішив завершити в 1990-му, та згодом повернувся. Для того, щоб радувати вболівальників, допомагати партнерам передаючи їм свій досвід і слугуючи прикладом. Він планував грати і довше, але не судилося… Восени 2008-го невиліковна хвороба вирвала Василя Дмитровича з наших лав.
Нині, згадуючи великого майстра, пропонуємо читачам фрагменти одного з нечисленних його інтерв’ю, яке він дав іншому знаному в минулому футболісту Мирославу Ступару. Відтоді, коли цей матеріал побачив світ (був надрукований на шпальтах тогочасного популярного футбольного часопису «90 хвилин»), минуло два десятиліття, але навіть через роки він не втратив своєї актуальності. Навпаки, дозволяє по новому розкрити для нас постать Василя Чіха як гравця, як людину і як особистість.
- Твої перші кроки у футболі?
- Після закінчення 6-го класу одного літнього недільного дня команда «Колос» Парище, звідкіля я родом, виїхала на товариський матч у село Виноград Коломийського району. Примостившись у кутку бортової вантажівки, я теж поїхав подивитися гру. Коли наша команда стала готуватися до матчу, виявилась нестача одного гравця. Мені сказали, щоб переодягався, дали футболку, кедів у мене не було, а про бутси й гадки не мав. Не подумайте, що грав босоніж. Ні. Точно не пригадую, але здається, то були звичайні черевики чи сандалі.
- Хто був першим тренером?
- Степан Петрович Балан у школі футболу при команді майстрів «Спартак».
- А хто першим переконав, що Чіх може бути футболістом іншого формату, вищого ґатунку, ніж першість області?
- Степан Йосипович Рибак, з яким ми разом виступали в 1978 – 80 роках за команду «Ждановець» з Отинії.
- В яких клубах довелося грати протягом футбольної кар’єри?
- У молдавській «Вілії» з Бричан, «Спартаку» з Івано-Франківська, «Поділлі» з Хмельницького, «Елекрооснастці» з Коломиї, «Бистриці» з Надвірної.
- А який клуб найпам’ятніший?
- Найприємнішим і найпам’ятнішим був день 15 травня 1980 року, коли я вперше одягнув футболку івано-франківського «Спартака» в товариській зустрічі проти команди з румунського Бая-Маре.
- День, який приніс найбільше задоволення від виступу за «Спартак»?
- Лютий 1981 року. Кубкова гра проти київського «Динамо». Нічия 0:0.
- А розчарування були?
- Листопад того ж року. Матч чемпіонату Союзу в Севастополі проти місцевого «Динамо». Знову нічия 2:2, і… наша комнда вибуває з першої ліги.
- Хто з тренерів залишив про себе приємні спогади?
- Я умів ладнати з усіма тренерами і в кожного старався узяти те, що знадобилося б мені в майбутній тренерській роботі
- Де було найважче?
- Як говорив Олександр Суворов: «Важко в навчанні, легко в бою». Так само і мені важко давалися передсезонні збори на усіх рівнях, де я виступав.
- Чи завжди вірив у перемогу, незалежно від класу суперника?
- То не футболіст, який ще до початку матчу вже його програв.
- Назви три спортивні досягнення, які найбільше цінуєш у своєму житті.
- Виступи протягом п’яти років у «Спартаку», визнання кращим гравцем фіналу кубка «Золотий колос» у Молдавії в 1977 році й фіналу «Робітничої газети» в складі надвірнянської «Бистриці» 1986 року.
- Що було більше до душі – роль атакуючого гравця чи уміння руйнувати задуми суперника?
- Я одержував насолоду коли руйнував атаки суперника чи давав вивірену передачу або забивав красивий гол.
- Якби не футбол, то який інший вид спорту ти б вибрав?
- Якби не було футболу, я б його придумав.
- Найкоротший рецепт на успіх у футболі?
- Професійний підхід.
- Футболісти сьогоднішніх професійних команд порівняно з твоєю підготовкою у першій лізі тренуються дуже добре, добре чи задовільно?
- Якби вони тренувалися дуже добре чи добре, то рівень футболу так різко не впав би.
- Де тобі вдавалися кращі матчі: вдома чи на виїзді?
- Не має значення, головне – бути у формі.
- Де ти найкраще відпочиваєш?
- Люблю активний відпочинок – збирання грибів, малини… Також отримую задоволення, коли дивлюся по телевізору хороший матч.
- Хто був чи є твоїм найкращим товаришем на футбольному полі?
- Для мене на полі всі однакові товариші, більше того, ми повинні бути як одна сім’я, ніби брати по крові, що їмо один хліб.
- Чи вважаєш, що міг досягти більшого у футболі?
-Так, якби мене взяли у професійний футбол не в 26 років, а хоча б у 19 – 20.
- Секрет такого довголіття у футболі?
- Режим, самоконтроль і професійний підхід до футболу.
- Чи часто дошкуляють травми.
- Мені здається, якби не дошкуляли травми, грав би до 60 років, до пенсії (сміється) і тоді б повісив бутси на гвіздок.
- Як на твоє захоплення реагує сім’я?
- Дружина говорить тільки одне: «Чи не соромно тобі з дітьми бігати?»
- Все-таки колись доведеться закінчити з футболом. Що ж далі?
- Буду працювати тренером, хочу передати підростаючому поколінню все те, чого мене навчили.
- Як ти оцінюєш сьогоднішній рівень футболу в нашій державі?
- Я вважаю, що футбол віддзеркалює стан справ у нашій молодій країні. Соціальні проблеми, економічна криза і т. п. не можуть позитивно впливати на його розвиток. Але я вірю, що спливе час, і наш футбол знову змусить заговорити про себе на міжнародній арені – це основний показник його розвитку.
Таким він насамперед запам’ятався уболівальникам та партнерам. У житті залишався порядним, скромним. Був добрим товаришем та сім’янином. Незважаючи ні на що, не втрачав оптимізму та життєрадісного настрою. Дмитрович просто-таки заряджав оточуючих своїм молодечим запалом, жартами та почуттям гумору.
Він завжди залишатиметься з нами. Його гра, нев’януча майстерність, мистецтво дарувати друге життя, здавалося, вже зношеним на ніщо бутсам та м’ячам (і в цьому він виявився неперевершеним «профі») та турнір ветеранських колективів на вшанування його пам’яті, що проводиться на малій батьківщині Чіха в селі Парище Надвірнянського району, яке сам Василь Дмитрович жартома, але лагідно величав Парижем.
Підготував Ігор Костюк.
).
Турнір пам’яті Василя Чіха в Парищі
…Людей на цю подію зібралося чимало. Спочатку була Служба Божа в місцевій церкві, потім ходили на цвинтар до могили. Сам турнір розпочався зі святкового параду команд, які пройшли від сільської ради до стадіону під звучання футбольного маршу. В турнірі виявили згоду виступити п’ять команд: ветерани с. Парище, району, “Бескиду”, “Покуття” (Коломия) та “Спартака” (Івано-Франківськ). Коли команди вишикувались на стадіоні, під звуки гімну підняли прапор України. Ведучими на урочистостях були директор місцевої школи Микола Левицький і двоє кращих учнів школи, які розповіли про видатне спортивне життя свого земляка Василя Дмитровича Чіха.
Від гостей виступили заступник голови обласної федерації футболу Василь Луцький, сільський голова с. Парище Марія Рябченко, депутат райради Ігор Білоган, начальник відділу в справах сім’ї, молоді та спорту Василь Завадський, заслужений тренер України з футболу Петро Кушлик. Перший матч розпочався з удару, який виконав онук Василя Дмитровича. Всі матчі проходили по 15 хвилин кожний тайм. Глядачі побачили доволі цікавий футбол, у деяких матчах основного часу було замало, щоб визначити переможця, тож пробивалися одинадцятиметрові удари. До фіналу ввійшли команди “Спартак” і “Покуття”. Після запеклої боротьби перемогу з рахунком 2:0 святкували ветерани івано-франківського “Спартака”. Онук вручив їм кубок, грамоти і медалі. Інші учасники турніру отримали пам’ятні медалі та грамоти.
-->